Чоботи в гардеробі українців
У сучасному світі елементи вбрання є предметом прискіпливої уваги. Варто відзначити, що такою була ж ситуація у минулі століття. Взуття не стало виключенням. Воно завжди займало окремий статус у житті людей. Підтвердженням тому є численні приказки та прислів’я, як наприклад: «Пана видно по халявах». Сьогодні, на прикладі такого елементу вбрання як чоботи, ми розглянемо це питання.
Чоботи здавна становили не лише неодмінний елемент українського вбрання, вони були ознакою добробуту і соціального становища. Цей вид взуття відомий на теренах України ще з даврьоруських часів. Слово «чоботи» вживалося на означення взуття на каблуках, з високими халявами та гострими дещо загнутими догори носками. Хоч крій чобіт був різним, що зафіксовано у народних приказках: «Що б то був за швець, коли б усім на один копил чоботи шив». Залежно від матеріалу, розрізняли ялові, козлові, сап’янові чоботи, щодо кольорової гами найчастіше чорні і червоні, хоч зустрічалися зелений і жовтий кольори. Святковим жіночим взуттям були сап’янці (чорнобривці) – пошиті з тонкої м’якої шкіри (переважно козячої, рідше – овечої чи телячої) чоботи різних кольорів із задертими носами, невисокими халявами і вищими ніж у чоловіків підборами, часто оздоблені орнаментом. Носили їх заможні жінки, вдягаючи переважно на свята. Серед чоловічих були поширені два типи чобіт: із сап’яну, більш м’які й кольорові, – вихідне взуття дворянства, козацької старшини і рідше запорожців; грубіші, з цупкими халявами, переважно чорного кольору чоботи – повсякденне взуття міщан, козаків, панівних верств, воно ж було і народним взуттям.
З княжих часів на теренах України чоботи були ознакою статусу. У літописних уривках про похід князя Володимира є цікаве свідчення, коли було відпущено на волю полонених волзьких болгар, оскільки ті були взуті не в личаки (взуття простих селян), а в чоботи. Князь Данило Галицький за «руським звичаєм» носив зелені сап’янові чоботи, оздоблені золотом.
Із другої половини ХVІ ст. чоботи в Україні стали головним взуттям як шляхти, так і міщан та козаків. До кінця ХІХ ст. століття носити взуття було незручно - воно виготовлялося на одній колодці, як для лівої, так і для правої ноги. Основним видом взуття реєстрових та нереєстрових козаків ХVІІ ст. були шкіряні чоботи або з невисокими халявами до середини гомілки, або високі «за коліна». У той час як покозачене населення носило шкіряні ходаки чи постоли. Саме чоботи були маркером соціального статусу. У селянський побут чоботи увійшли лише наприкінці ХVІІІ ст., переважно в середовище заможного селянства, і надалі залишаючись певною ознакою соціальної приналежності та майнового забезпечення.
У народних традиціях чоботи виступали символом родючості і запліднення, жертвопринесення та знаком обміну, злагоди і порозуміння. Часто їх використовували у весільному обряді: парубок дарував своїй обраниці чоботи для засвідчення серйозних намірів; наречений дарував тещі ялові чоботи в знак примирення двох родів («Оце тії чоботи, що зять дав. Та й за тії чоботи дочку взяв»); дівчина роззувала свого нареченого в знак покірності і прихильності, потім била його чобітьми для посилення запліднюючої сили. Зрештою, це був дорогий подарунок, який виявляв не лише ставлення до майбутньої жінки чи тещі, але й економічну самостійність нареченого. Адже відсутність верхнього одягу і взуття в народній уяві були ознакою незаможності, а часто й показником низької працьовитості: «Лиха тому зима, в кого кожуха нема, чоботи ледащо, а їсти нема що».
Щоб уявити життєвий рівень типової української селянської родини середнього достатку сто років тому, вже в умовах радянської дійсності, варто подивитися на рівень прибутків типового селянського господарства 1923 р. При зборі хліба 200 – 210 пудів, на сплату податків, платежів, посівний матеріал, продовольчі запаси та утримання худоби необхідно було приблизно 252 пуди. Отже, селянський бюджет був дефіцитним навіть без врахування видатків на одяг, освітлення, реманент тощо. При цьому станом на жовтень 1923 р. пара чобіт еквівалентно коштувала 45 пудів жита. Скоротити дефіцит можна було за рахунок зменшення продовольчої норми та відмови від мануфактурної продукції. Тому переважна частина селян ходила босоніж, особливо жінки та дітвора, чоботи фактично були предметом розкоші для більшості членів багатодітних селянських родин. А це означало невилазне сидіння у хаті на всю довгу зиму в очікуванні весни. Зазвичай селянин, збираючись взимку на сільський сход чи на базар, збирав одяг двох або й трьох членів родини. Тому вислів «хто перший встав, той в чоботи вбрався», відображав побутову реальність українського суспільства.
