МЕДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Одним з найбільш показових індикаторів якості життя населення будь-якої країни є медичне обслуговування. Російська імперія залишила в спадок Україні низький рівень грамотності, нерозвинену інфраструктуру, невисокий життєвий рівень левової частки населення, переважну більшість якого складали селяни. Станом на 1927 р. сільське населення становило 81,7% від усіх мешканців УСРР.
До 1917 р. медичне обслуговування сільського населення України здійснювалося земською медициною. Сільські дільниці мали здебільшого амбулаторно-лікарняний характер. Стаціонарна хірургічна допомога надавалась у більшості сільських лікарень, амбулаторна – на всіх лікарських дільницях. Матеріальною основою земської медицини були земські податки з селян. У радянський період медичні установи перейшли під юрисдикцію держави і фінансувалися з держаного та місцевого бюджетів. Але оскільки сільська медицина фінансувалася за рахунок не багатих місцевих коштів, то у 1920-х рр. частину сільських лікарських дільниць довелося закрити.
Сільська мережа медичних закладів
|
Рік |
Кількість лікарських дільниць |
Кількість лікарняних ліжок |
Кількість фельдшерських пунктів |
|
1 жовтня 1922 р. |
1459 (із них 774 лікарняних) |
20943 |
888 |
|
1 жовтня 1923 р |
1420 (у т. ч. до 697 лікарняних) |
10369 |
410 |
У середньому по Україні одне лікарняне ліжко припадало на 2000 сільських жителів з коливаннями по губерніях від 1581 у Донецькій до 3200 – у Подільській. Це було викликано недостатнім рівнем фінансування сільської медицини у 1920-х рр. Не зважаючи на щорічне зростання місцевого бюджету України, частка охорони здоров’я у місцевому бюджеті зменшилася. Це відбилося на якісному і кількісному становищі медико-санітарної мережі українського села. Порівняно з дореволюційним періодом, стан сільської медицини дещо покращився, але вона не могла забезпечити потреби селянства.
Праця лікаря у сільській місцевості того часу була справжнім подвижництвом. Робочий день сільського лікаря тривав майже цілодобово. У журналі «Шлях до здоров’я» опубліковано типовий розпорядок дня сільського лікаря: 8.00 – ранковий сніданок; 9.00 – 11.00 – обхід у лікарні; 11.00 – 13.00 – термінові відвідання сусідніх сіл; 13.00 – 14.00 – відвідування хворих; 16.00 – 18.00 – обід; 18.00 – 20.00 – відвідування хворих на дому; 20.00 – 22.00 – лекція у клубі; 22.00 – 01.00 – виклик на пологи; 01.00 – 08.00 – сон.
Сільський лікар виїжджав і на термінові виклики часом за 20-25 км., така поїздка могла тривати від 4 до 12 год. Лікаря часто викликали до суду як свідка чи як експерта, за неявку йому могли виписати штраф у розмірі 1 крб. Заробітна платня сільського медперсоналу в 1922 р. виплачувалася «натурою» – 11 пудів 30 фунтів збіжжя (188 кг). Тому потрібно було обробляти присадибну ділянку. У 1926 р. зарплата сільського медика становила 80 крб.
У незадовільному стані перебувала і матеріальна база сільської медичної мережі. Наприклад, в арсеналі однієї з сільських амбулаторій на Миколаївщині з інструментів були лише шприц, трубка та термометр, меблі, переважно з панських маєтків, що знаходилися у незадовільному стані. Медикаменти отримували дуже рідко та у мізерних дозах.
Щоб викликати лікаря додому, необхідно було шукати підводу і їхати по нього. Особливо складно це було у негоду чи взимку, коли дороги були розмиті чи заметені. Дещо простіше було жителям сіл, розташованих поблизу міст, адже міська медична мережа була набагато краще забезпечена технічно і персоналом.
Оскільки українське селянство мало великий багаж медичних знань, то часто місце медиків займали костоправи, знахарі, шептуни, цілителі. Їх популярність серед сільського населення була зумовлена не лише відсутністю кваліфікованої медичної допомоги, а й тому, що їх методи часто були ефективні. Хоч поширені були й непрофесійні випадки, наприклад, занесення інфекції жінкам при народженні дитини. Більшовики не визнавали народної медицини і переслідували її представників. Боротьбу з ними вони вели не лише адміністративними, а інколи й фізичними методами. У 1920-х рр. у періодичних виданнях друкувалися матеріали, що показували діяльність цілителів як антигуманну. Але на той час без костоправів та баб-повитух село взагалі б залишилося без допомоги. Зокрема, у 1920-х рр. в українському селі був поширений тиф, віспа, сибірська язва, туберкульоз, венеричні хвороби, надвисокою була дитяча смертність, яка забирала найбільше життів. У 1928 р. дитяча смертність в селі становила 15,1 %. Серед причин були неправильне годування, інфекційні хвороби та захворювання органів дихання.
Інфекційні хвороби були зумовлені переважно незадовільними побутово-санітарними умовами життя та праці, недотриманням елементарних норм гігієни. Основною причиною масового розповсюдження венеричних хвороб була малокультурність та невпорядковане статеве життя селян.
Отже, сільська медицина у доколгоспний період не могла забезпечити гідний рівень медичного обслуговування. Основними причинами цього були економічні фактори. Крім того, у радянській державі пріоритет завжди надавався розвитку міської інфраструктури. Це відбивалося у співвідношенні медичних установ, медперсоналу на кількість сільського та міського населення. Сільська лікарська мережа була переведена на місцевий бюджет, але оскільки село було основним джерелом прибутків у СРСР, то з сільського бюджету забирали майже все. Незадовільний стан сільської медицини у той період негативно позначався на здоров’ї селян, їх побуті, повсякденному житті і виконанні господарської роботи.
