Особиста гігієна українського суспільства початку ХХ ст.
Початок ХХ ст. в житті українського суспільства був позначений І світовою війною, подіями революції на національно-визвольних змагань, більшовицькою та білогвардійською окупацією України, першим штучним голодом, що охопив південні регіони 1921-1923 рр. Таким чином, український народ (4/5 якого складали сільські мешканці) сто років тому пережив низку військово-політичних та соціально-економічних потрясінь. Це, звісно, позначилося на рівні життя та санітарно-побутових умовах проживання селян у 1920-ті рр., які знаходилися на низькому рівні. Нестача товарів першої необхідності приводила до поширення інфекційних хвороб.
Показником санітарної культури населення можна вважати кількість та частоту використання миючих засобів. Реальну картину використання мила видно з результатів обстеження 8177 селянських хат у яких проживало 43 000 мешканців.
Кількість використовуваного мила на місяць:
|
|
Зовсім не використовували |
Менше 1 фунта |
1 фунт |
2 фунти |
3 фунти |
4 фунти і більше |
|
Відсоток населення від загальної кількості обстежених |
23% |
22,8% |
6,1% |
16,9% |
5,8% |
5,4% |
Отже, можна стверджувати, що 72% українських селян використовували надзвичайно мало мила. До групи «зовсім незабезпечених милом» належали типово українські (не промислові) губернії, прожитковий рівень населення яких був досить низьким (Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська і Чернігівська). Найкраще забезпечення миючими засобами мали південні губернії: Катеринославська, Донецька, Одеська. Київська губ. мала середні показники. Найкраще забезпечені милом були південні губернії, слабо – центральні та зовсім слабо – північні.
Завдяки більшій економічній спроможності селян південних губерній, впливу чисельних промислових центрів та інших етнічних груп, на півдні України сформувалася більш висока санітарна культура, здоровий побут, більш розповсюдженими були гігієнічні звички, особливо щодо чистоти та гігієни тіла.
В умовах економічного колапсу до розряду дефіцитних товарів зазвичай потрапляють миючі засоби (як і в 1990-х), падає економічна спроможність населення. У 1925-1926 рр. по Україні середній гуртковий прибуток на двір становив 921,92 крб., а 1 кг мила коштував відповідно 54,5 коп. та 46,8 коп. Тому сто років тому майже 90 % сільського населення справді були «немитим царством», а основи гігієни у сільському побуті потребували покращення. Народним «замінником» мила були «народні методи»: для миття у бані – віники; для прання – попіл, курячий помет, у якому замочували білизну, а потім прали у гарячій воді та виполіскували на річці.
У сільському побуті того часу практично були відсутні умивальники. Із обстежених у 1924 р. 7 950 сільських помешкань, умивальники виявилися у 183 хатах (2,3 %). Умивання та миття рук у зимовий період, зазвичай, здійснювалося у хаті над місцем збору нечистот, а влітку – на дворі. Воду набирали із відра ковшем і поливали собі на руки (або воду набирали в рот і виливали її на долоні, миючи руки та обличчя). Через це руками забруднювався ківш, а від нього вода у відрі, яку також використовували для пиття. Обстеження 8 106 хат (42 791 осіб) показало, що з милом щоденно умивалися лише 9 %, 25,2 % – інколи вмивалися з милом, зовсім не вмивалися з милом 68,8 % українських селян. Отже, в селянському побуті руки милися при загальному вмиванні один раз на день, зранку, холодною водою, переважно без мила. Цей фактор українського побуту зумовив розповсюдження інфекційних захворювань, від яких потерпала Україна у 20-ті роки ХХ ст.
Серед причин великого розповсюдження інфекційних захворювань того періоду був рушник. Українські вишиті рушники здавна вважалися однією з візитних карток нашого народу, що відігравали велике значення в обрядовості, мали певний сакральний сенс. Але, головне призначення рушника – гігієнічне. У 1924 р. відсоток населення, що зовсім на використовували рушник при умиванні складав 1,6 % (найбільш зубожіле населення), 96,6 % сільських мешканців користувалися спільним для всієї родини рушником. Зазвичай, він висів біля місця умивання і ним утиралися як члени родини, так і гості. Причиною нестатку рушників була затратність і довготривалість їх виготовлення кустарним методом, а бавовняно-паперові рушники промислового виробництва ще не були поширені. Крім того, економічна спроможність селян не дозволяла їх купити. Тому загальна гігієнічна культура населення, нажаль, була досить низькою.
Важливе значення в особистій гігієні є миття тіла. В Україні у 1920-х рр. традиція частого та регулярного миття тіла не була поширена. Обстеження 1924 р., що охопило 5 831 хату, виявило такі результати: 17,1 % сільського населення милися один раз на тиждень (при цьому існувала досить велика амплітуда: на Одещині – 37 %, а на Поділлі – 2,8 %). Двічі на місяць купалися 1,6 % (відсоток приблизно рівний по всіх губерніях України). Один раз на місяць милися 18,4 % селян. Менше одного разу на місяць милися 62,9 % селяни від усього сільського населення. Ці дані підтверджуються і словами очевидців: «А хто купався? Отак як перед Паскою, або перед Роздвом, мати нагріє води та стане в ночвах, то хіба ж викупаєшся».
Влітку люди купалися переважно у річці чи ставку. Зимою 93,9% сільського населення України милися у кориті, 4,5 % – у ваннах, виготовлених з пофарбованого чи оцинкованого металу. У лазнях купалися 1,6 % населення, переважно у Волинській губ. та поблизу промислових міст, де при підприємствах функціонували громадські лазні. Економічно доступними для селян були лише ночви, їх найбільше використовували в побуті. Оскільки купатися в ночвах незручно, то звичка частого миття тіла не могла широко розповсюдитись серед українського селянства, а якщо взяти до уваги, що взимку в одній кімнаті-кухні цілий день перебуває вся родина, то це ускладнювало ситуацію.
Важливу роль в особистій гігієні відіграє білизна. Її, як і рушники, селяни виготовляли самі, тому можна припустити, що її було обмаль. Як часто дорослі та діти змінювали білизну у доколгоспний період, можна побачити з даних обстеження 8100 селянських хат.
Частота зміни білизни сільського населення у 1920-х рр.:
|
Частота зміни білизни |
Частіше ніж 1 раз на тиждень |
1 раз на тиждень |
2 рази на тиждень |
1 раз на місяць |
2 рази на місяць |
Рідше 1 разу на місяць |
|
Дорослі |
|
90,2% |
2,9% |
5,7% |
|
1,2% |
|
Діти (віком до 5 років) |
14% |
79,8% |
|
3,1,% |
2,2% |
0,9% |
Отже, переважна більшість дорослого та дитячого населення змінювали білизну щотижня, що було позитивним фактором, пов’язаним, очевидно, з усталеною звичкою частої зміни білизни, що не зникла навіть у часи дефіциту. Але білизна змінювалися без одночасного миття тіла, від чого гігієнічне значення її частої зміни втрачало ефективність. Така ситуація зумовила досить широке поширення таких паразитів як воші – найбільш небезпечних у епідеміологічному відношенні. 28,8 % селян доколгоспного періоду мали воші, що свідчить як про незадовільний санітарний стан, так і про скрутний економічний рівень забезпеченості населення.
