В очікуванні Світлого Воскресіння Христового

     Великдень в уяві наших пращурів – свято цілковитої перемоги тепла над холодом, життя над смертю.

     Празник Христового Воскресіння, що належить до найбільших празників у році, характерний надзвичайно довгими приготуваннями. В останню неділю Великого посту церква святкує урочистий Вхід Ісуса Христа в Єрусалим, у народі це свято зветься Вербною неділею. З особливим нетерпінням чекали цих днів діти, бо то саме їхнє свято. У  Лазареву суботу сільські підлітки йшли на узлісся, щоб заготовити вербових гілочок і принести їх до церкви, де відбувалася посвята верби. Свячена верба має магічну силу: нею вперше виганяли худобу на пасовище, щоб нечисть не чіплялася, викидали надвір під час граду, щоб град зупинився. Матері «освячували» дітей вербовими галузками. Обряд символічного биття мав магічну силу. За допомогою нього намагалися передати дітям побажання великого зросту, міцного здоров’я і щедрого багатства:

«Верба хльось, бий до сльоз, не я б’ю, верба б’є,

  За тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко:

  Будь здоров як вода, а великий як верба, а багатий як земля!».

На вербному тижні, за народним повір’ям,  не можна нічого ні садити, ні сіяти, бо «поросте буйне і дике та буде ликовате, як верба».

    

Останній тиждень перед Великоднем називався Білим, в цей час господині білили хати, сіяли капусту «тоді вона буде біла, велика і тверда». Прикметним днем цього тижня є четвер, який називали чистим, страсним. Чистий четвер – день весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця, селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ях, в хатах – все повинно бути чистим і виглядати  по-святковому. За повір’ям, у чистий четвер до схід сонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати у річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровим упродовж цілого року. Таке купання очищає не лише тіло, але й душу від гріхів.

     В четвер увечері в церкві відправлялися «страсті». Всі – і старий, і малий – зберігали урочистий спокій, дотримувалися тиші: ні сміху, ні співів, ні голосних розмов на вулиці в час, коли читалося Євангеліє, чути не було. Повертаючись із церкви, намагалися донести додому страсну свічку так, щоб вона не погасла. Для цього робили спеціальні ліхтарі з фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарики у формі зірки чи церковки були колись гарною оздобою цього вечора. Полум’ям страсної свічки викопчували хрест на одвірках чи сволоці, «щоб лиха нечисть хату минала».

     Страсна свічка в народному віруванні мала велику магічну силу. Запалювали її при наближенні грози, тяжкій хворобі людей або худоби, під час тяжких пологів, давали в руки помираючому. Такі свічки селяни відливали самі, «бо трудова свіча лучче Богові вгодна». Особливо велику силу мала свічка, що горіла 12 страстей: вона берегла хату від усього злого.

     Під Світлу Неділю гріх спати, тому що «хто не спить, тому Бог дасть щастя, а хто спить, той своє щастя проспить». Також всю ніч не гасили в хаті світло, а на церковному цвинтарі біля церкви горіло багаття. Існувало повір’я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає», тому відчиняли віконниці, пропускаючи до хати чародійне проміння великоднього сонця, яке приносило у дім щастя і здоров’я.  Поздоровляти зі святом та христосуватися починали уже після богослужіння. Писанка, одержана при першому христосуванні, «відвертає напасті, припиняє пожежу».  Після освячення кожний поспішав зі свяченим швидше додому. Існувало повір’я: хто найпершим повернеться, той найшвидше збере своє збіжжя на полях, його не зачепить негода.

     Прийшовши, відразу до хати не заходили. Господарі обходили всі будівлі, посипали навколо них свяченою сіллю – «щоб нечисту силу відігнати». Лише після цього господиня йшла до хати, а господар із посвяченим заходив до стайні привітатися з «німиною». Там ще темно, хазяїн запалював освячену свічку. Стайня виповнювалась тьмяним світлом, худоба непокоїлась, почувши смачні запахи. Ставлячи на хребет кожної тварини «свячиво» господав промовляв: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав таких телят красних». Заходячи до хати, скидав шапку і голосно вітався: «Христос Воскрес!». «Воїстину Воскрес!» — відповідали жінка і діти. Господар ставив кошик і христосувався з родиною. Діти ставали на коліна, а батьки розбирали «свячиво» над їхніми головами, примовляючи: «Аби вам розум так швидко розв’язувався, як ця корзина скоро розбирається». Якщо в хаті була дівка на виданні, клали паску їй на голову і примовляли: «Щоб була така велична, як ця паска пшенична». Малу дитину клали у порожню корзину зі словами: «Щоб так швидко росло, як ця паска росте!».

     Не можна не згадати про ще один цікавий звичай українців – ставити на Великодній стіл поміж розкішними стравами миску, на якій гіркою насипана земля, з якої росте зелена травичка. Заввишки зелень має бути такою, щоб у ній сховалося яйце. В посудину між зеленню кладуть стільки крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Ця символічна могилка вчергове нагадує нам про те, якого важливого значення наші пращури надавали пошануванню душ померлих.  

     Родина молилася Богові і сідала за стіл. Розговляючись, перш за все ділили  посвячене яйце кожному члену родини, ті з’їдали свою частку зі словами: «Христос Воскрес!». Після цього молодь, взявши крашанки, відправлялася на церковне подвір’я. Ця територія на три дні ставала пожвавленим місцем, де билися яйцями, гралися, співали, водили хороводи. Парубки та дорослі чоловіки могли вволю надзвонитися на церковній дзвіниці, бо «на те Господь дали Великдень». Це, за повір’ям, приносило щастя та врожай на гречку.

     Був колись звичай на Великдень гойдатися на гойдалці, будівництвом якої опікувалася парубоча громада. Це був центр розваг усього села, тут роїлися дівчата, хлопці, діти  та й поважні люди. На жаль, тепер це тільки дитяча розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очиститися повітрям від усього злого, що назбиралося за зиму.

     На другий день Великодніх свят хлопці-підлітки та дорослі чоловіки окремими гуртами ходили по дворах «христосувати». Підійшовши до хати, «христосувальщики» вибудовували з себе цілі конструкції: на плечі чотирьом ставали три, на плечі їм в свою чергу забиралися два, міцно тримаючись один за одного. Таким чином утворювалася жива рухлива «дзвіниця», так тричі співали «Христос Воскрес!». Після цього «дзвіниця» руйнувалася, всі заходили до хати, вітали господарів зі святом.

Світлана Зубер

старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав»