ВЕЧОРНИЦІ
В Україні вечорницями традиційно називали місця, де холодної пори гуртувалися сільські парубки та дівчата, пізнавали одне одного, зближалися і, як наслідок, одружувалися. Улітку вечорниць не було, їх заміняла «вулиця». А з приходом осінніх холодів молодь змушена була змінити локацію. Зазвичай, збиралися у теплій хаті одинокої жінки — вдови чи солдатки.
Детальніше дізнатися про такі молодіжні зібрання пропонуємо на прикладі затопленого водами Канівського водосховища села Андруші, що на Переяславщині, Київська область. Тут у середині ХХ століття працював та вів стаціонарне спостереження за побутом та звичаями селян науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, письменник Дмитро Косарик.
В Андрушах молодіжні вечорниці називали «досвітками». На Староселиці (куток села) парубки обирали старшого парубка, якого називали «берізка». «Берізка», очолюючи парубоцьку громаду, щороку приймав до неї сімнадцятирічних парубків. Кожен із них вносив полтинник грошей і півкварти горілки.
Восени після Покрови дівчата Староселицького кутка підшукували хату для досвіток. Пускала до свого обійстя найчастіше одинока вдова. Саме їй матері довіряли своїх дочок, доручали їх навчати та наглядати за їхньою поведінкою. До одної вечорничної матері збиралося від п’яти до семи дівчат, що мешкали неподалік. Ідучи на досвітки, вони брали з собою роботу: прядку, мички прядива чи гребінь із днищем. Дівчата сідали на лавах попід стінами і починали працювати, розмовляючи про пригоди пережитого дня, сільські новини, парубків.
Парубки підходили через годину-дві після смеркання і починали стукати у засунуті двері. Якщо вони були чемні, паніматка (хазяйка дому) впускала їх у хату. Хлопці весело віталися і сідали коло печі, затіваючи якусь гуртову гру. Проте деякі підходили до дівок і сідали поміж ними. Парубок, обравши собі дівчину, сідав проти неї і починав жартівливу розмову. Дівчина, в свою чергу, просила не заважати.
Підлітки років п’ятнадцяти, яких ще не прийняли до парубочої громади, тим часом бігали під вікнами хати та затівали різні неприємності: прив’язували до вікна фуркало, від якого стіни дрижали, зав’язували двері, перепинали дорогу перед порогом та ін.
Наближалася північ, паніматка зверталася до парубків: «Хлопці, виходьте з хати, бо дівчатам пора спати». Проте, не всі виходили з двору, кілька осіб, які домовились із дівчатами безпосередньо або через старшу дівку, виходили у сіни. Дівчата тим часом розстилали посеред долівки велику в’язку соломи та накривали її білими ряднами. Парубки заходили до хати, чинно сідали на лаву. Кожна дівка підходила до умовленого «ночувальника», нахилялася і починала його роззувати. Сміливіші дівчата могли глянути у вічі, сказати слово, а несміливі ж опускали очі додолу.
На звичаєво-побутовій мові роззути свого коханого означало переночувати з ним ніч. Молодь лягала на заготовлену постіль покотом, скинувши лиш верхній одяг.
Вечорнична мати хоч і на печі, проте пильно та уважно прислухалася до поведінки та шепоту на долівці. У разі якоїсь підозри вона, спираючись на свої звичаєві права і авторитет паніматки, розганяла підозрілу пару. Дівчину перекликала спати на піч, а парубок ішов додому. Траплялося, дівчина сама тікала на піч, відчувши грубу поведінку хлопця. Це було ганьбою для парубка, який одразу ж покидав досвітки.
Пристойні ж пари довірливо шепотілися та, відчувши теплоту взаємної приязні, домовлялися про наступні вечори та зустрічі. Але були й такі пари, що вже рік, два, і навіть три зустрічалися. Темою їх нічних розмов були розмови про майбутнє сімейне життя, про ті перешкоди, які стоять на дорозі до щастя: чи батьківський недозвіл, чи матеріальна скрута, чи малоліття дівчини, чи призов у солдати хлопця. Цим парам паніматка повністю довіряла, такий парубок не дозволяв собі образити дівчину, а навпаки оберігав її від сторонніх посягань.
Коли починало світати, вечорнича мати нагадувала хлопцям: «Пора додому». Якби хтось із парубків заспав і вискакував з досвіток завидно, його б засвистали жонаті чоловіки. А дома батько та старші брати соромили хлопця та дорікали йому.
Залишившись самі, дівчата наспіх прибирали постіль, умивалися і сідали ще на годинку за роботу. А як починало розвиднятись – йшли додому.
Проте, траплялися і трагічні випадки: наслідками ночування на досвітках були й покритки. Особливо збільшилася їх кількість у 1914-1917 роках, у роки Першої світової війни.
У перші чотири дні тижня на досвітках дівчата пряли, а у п’ятницю, згідно звичаєвої традиції, прясти не годилося, тому дівчата шили чи вишивали. У суботу та неділю ніяка праця не була дозволена, це були святкові дні, коли лунали пісні, грали музики, а танцювали пари так, що аж у долівці ями вибивали закаблуками.
Тричі протягом вечорничного сезону молодь влаштовувала «складку»: складалася продуктами харчування, гасом та дровами. Перша «складка» була на Пущення – 27 листопада, в день заговин перед Пилипівським постом. Другу влаштовували на Меланки, під Новий рік (13 січня), а третю — після Водохреща, як «прострілювали» кутю після свят.
Крім того, парубоча громада на Різдвяні Святки ходила колядувати. Половину доходу віддавала на церковні придбання, другу ж половину наколядованого парубоча громада вносила як свій внесок на дівоцьку складку. На ці гроші купували гостинці, наймали музик тощо. У ці дні закохані пари домовлялися про засилання старостів, бо після Водохреща розпочинався наймасовіший у Андрушах (і на Переяславщині загалом) весільний період.
