Відомості про Україну в античних, візантійських та арабських джерелах
Усередині І тис. н.е. слов’яни виступають на історичну арену Європи у вигляді уже сформованої могутньої суспільно-політичної сили. Загальновідомо, що з часів Київської Русі українські землі перебували в епіцентрі європейських процесів – політичних, економічних, військових. Описи наших територій та населення робили стародавні греки, візантійці, араби.
У VI ст. візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккатта, Маврикій Стратег, знаючи слов’ян під іменем венедів, антів та склавенів, описували їх у своїх працях як багатолюдний народ, котрий активно впливає на політичні події в Південній і Південно-Східній Європі.
Грецькі і візантійські джерела VI – X ст. повідомляли про боротьбу візантійських імператорів з київськими князями дохристиянських часів. Із цих джерел довідуємося про військову силу, велич, політичну і економічну експансію давньої України-Руси.
У другій половині VI ст. візантійський письменник Прокопій писав, що народами Склавинами (західні слов’яни) і Антами (східні слов’яни) не править одна особа, але з давніх часів порядкує громада «всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади». Не вірять у долю, але шанують сили природи, яким приносять жертви.
Візантійський письменник і цісар Маврикій (VI ст.) характеризував Словен і Антів як схожі народи, з однаковим способом життя і нахилами. Вони вільні і «не даються намовити під ярмо чужої влади», вони чисельні і витривалі до природних умов. Попри суворість, це гостинний народ, відкритий і доброзичливий до прибулих, кривду чи недбалість до гостя вважали власною кривдою, аж до помсти. Полонених не затримують, як це поширено серед інших народів, а після призначеного терміну полону, їм дають вибір – повернутися за викуп до своїх чи залишитися у статусі вільних. Жінки вирізнялися надмірною чеснотою і багато з них смерть чоловіка вважали за власну, тому вдавалися до самогубства, не вважаючи свого вдівства життям. Попри це, Маврикій характеризував слов’ян як віроломних і не тривких у договорах, що поступаються більше перед силою, ніж подарунками. А у разі роз’єднання рідко доходять згоди, не тримаються спільного рішення, маючи кожен свою думку, не бажають уступити другому. Тому мають багато князів, що живуть у незгоді.
Патріарх Фотій (кінець ІХ ст.) – свідок облоги Царгороду нашими предками, писав про них як про народ «дикий і суворий», що не знає страху. Для розвинутої на той час Візантійської імперії, що успадкувала велич античної культури, інший світ видавався варварським (варвар – назва, яку давали стародавні греки і римляни народам і племенам, що не належали до греко-римської цивілізації і стояли на нижчому рівні культурного розвитку). Оточення могутньої столиці ворожими кораблями викликало паніку: «Коли переляк і темрява опанувала розум, і вухо прислухалося тільки до одної вістки: варвари перелізли стіну, і вороги опанували місто! І то яке місто! – Місто (Царгород), оздоблене здобичею з багатьох народів… Ти, що здобував багато трофеїв над ворогами Європи, Азії і Ливії, як підняла над тобою тепер спис варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей!».
Лев Диякон з Малої Азії (що мала зв’язки з Україною) близько 990 р. характеризував наших предків як народ нерозважний, сильний, войовничий, що навіть будучи переможеним не віддається в руки ворогів, вбиваючи себе мечем.
Арабські купці і письменники в Х ст. залишили чимало відомостей про слов’ян, головним містом яких вважали Київ, котрий називали «Куяб». Населення характеризували як суворих і войовничих людей, що займалися хліборобством і частково скотарством. Відзначали велику кількість міст і простоту життя, а також наявність християн поміж язичників, котрі поклонялися сонцю. Арабські джерела указували на існування багатьох племен серед слов’ян. Письменники Х ст. оповідали про успішні військові походи Русі проти сусідніх народів, наслідками яких було приєднання нових територій.
Арабський вчений, географ X ст. Ібн-Даст (Ібн Русте) в енциклопедії «Книга дорогоцінних скарбів» описав нашу землю та звичаї наших предків. Відмічав наявність бджолярства, поширене випасання свиней, овець, вирощування проса: «Найбільше сіють просо, в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть: Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить! Є в них ріжні кобзи, гуслі і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток роблять собі з меду». При народженні сина, клали перед ним меч зі словами: «Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем». Мали розвинутий поховальний обряд: після спалення небіжчика на другий день збирали попіл в начиння і ставили на горбі, а через рік на тому горбі родина справляла поминальний обід. Жінки на знак жалоби роздирали собі ножем руки та лице.
Окрім хоробрості і військового хисту іноземці відзначали і розрізненість, підступ та зраду серед слов’янських народів, що суттєво послаблювало їх військовий потенціал. Арабський письменник X ст. Ібн-Якуб у своїх «Записках» так характеризував наших предків: «Взагалі Слов’яни люди сміливі, здатні до походу і як би не було розріжнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони замешкують краї найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Царгороду».
Отже у перших століттях нашої ери слов’яни складали численний, часто розрізнений, народ із розвинутим землеробством і високим рівнем військового мистецтва.
