ЖОРНА
Жорна – один з найдавніших і найпростіших видів млинарських механізмів на території України, пристрій для ручного механічного помелу зернових культур.
Початок використання примітивних жорнових каменів на наших землях сягає ранньослов’янської та давньоруської доби, а їх більш раннього аналога – зернотерок – ще часів неоліту. Значного поширення жорна набули в давньоруський час, коли вони стали основним млинарським знаряддям у домашньому господарстві. Найдавініша писемна згадка про жорновий помел є в літописі «Повість временних літ»: «Крупяще жито и своима руками измълъ». Відтоді жорна відігравали важливу роль у господарствах селян ще впродовж багатьох століть, аж до сер. ХХ ст.
Термін «жорна» походить від старослов’янського слова «жърнъве», що означає «важкий», «тяжкий». Механізм і справді мав солідну вагу (один камінь ручних жорен має діаметр 40-50 см, товщину – до 15 см і вагу кілька десятків кілограмів залежно від матеріалу). Ще більші розміри і вагу мали жорна для кінних, вітряних, водяних, парових млинів (діаметр 60–160 см, товщина 20–50 см, вага 100–500 кг).
В різних регіонах України жорна часто мали свої місцеві назви: на Харківщині – «мельничка» або «млин», на Луганщині – «млинок», на Закарпатті – «млинець» або «крупник», на Чернігівщині – «млинок», на Поліссі – «мучник», на Миколаївщині та Запоріжжі – «жорна».
Жорна складаються з двох плоских кругляків однакового розміру, покладених один на одного. Причому нижній камінь нерухомо закріплений в дерев’яному ящику або закопаний в землю, а верхній – обертається за допомогою ручки «погонича» за годинниковою стрілкою (тобто за рухом сонця). Зерно насипалося в отвір верхнього жорна й розтиралося між каменями. Робочі поверхні обох каменів часто покривалися рельєфним малюнком, завдяки чому поліпшувався процес помелу зерна. Верхні жорнові камені зношувалися набагато частіше за нижні, хоча були масивніші й товстіші за них. Це пов’язано з тим, що саме вони безпосередньо здійснювали помел зерна, обертаючись при цьому із коловою швидкістю 9–18 м/с. У зв’язку з цим «верхняки» замінювали частіше.
В Україні ручні жорна поділялися на два типи: відкриті й закриті. До першого належали пристрої, камені яких були частково або повністю відкритими, і борошно висипалося прямо додолу безпосередньо на розіслане рядно. У закритих жорнах камені вставлялися у футляр («обичайка», «кожух»). Цей тип жорен вважався більш досконалим, оскільки футляр запобігав розкиданню продукту.
Для виготовлення жорен на території України використовували гірські породи місцевого походження: пісковик, вапняк, граніт, пірофілітовий сланець, кремінь, туф. Головне, щоб матеріал був достатньо твердим і міцним. На території Середньої Наддніпрянщини найбільш вживаним матеріалом, придатним для виробництва жорен, були сірі граніти й пісковики. Жорна з граніту були довговічними, служили до 60-ти років і при цьому майже не зношувалися, лише полірувалися в процесі роботи, тому їх потрібно було часто насікати. Жорна навіть з найбільш міцного пісковику зношувалися досить швидко – за 2–4 роки інтенсивної роботи. В народі з цього приводу казали: «на гарний камінчик, що не поклади – змеле, а поганий – сам змелеться». Та це не надто впливало на їх популярність серед населення, бо вони були дешеві, а відтак і доступні. Він, навіть, отримав назву «жорновий камінь». Найкращим матеріалом для жорен в Україні вважався кремінь. Жорна з нього служили 150 років і більше, без жодного насікання. Через незначні поклади цього матеріалу (переважно Кременецькі гори, сучасні Тернопільська і Рівненська обл.), їх доставляли з Європи (Франція) і коштували вони дуже дорого.
Один із найбільших та найдавніших осередків видобутку пісковику в Україні – Дніпровське узбережжя в межах Переяславщини та Канівщини (трахтемирівське родовище). Значні поклади пісковику, придатного для виробництва жорен, були в селах Монастирок, Зарубинці, Григорівка, Піщаники, Трахтемирів. Енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона називає верхні жорнові камені з трахтемирівського пісковику кращими на території Російської імперії. В районах, де бракувало каменю, для виробництва жорен використовували деревину твердих порід (дуб, осика).
Робота на жорнах була тяжкою й нудною: «Коло жорен піт втирають, коло млина пісні співають», «Ступа і жорна – доля чорна». Розмелювання зерна було суто жіночою справою, як і вся робота, пов’язана з випіканням хліба. До роботи на жорнах часто залучалися також діти. У весільних піснях дівчина часто просить батьків віддати її заміж у родину «де є млин, а не жорна».
Спрацьовані жорна використовували як вторинну сировину: при будівництві житлових і культових споруд (в якості сходинок, опірних каменів, фундаменту, елементів декору), вимощуванні доріг і тротуарів, позначальних знаків, як сировину для виробництва точильних брусків та шліфувальних кругів, в якості надгробка (здебільшого на могилах мельників) або основи для кам’яних хрестів, єврейських мацейв, щоб вони не просідали.
З великою впевненістю можна вважати жорна вічним знаряддям борошномельного виробництва. Винайдені тисячі років тому, вони продовжують своє існування, навіть, попри свою так звану примітивність. Вони часто ставали в нагоді в періоди лихоліть і соціальних потрясінь. В часи голодоморів ХХ ст. жорна врятували від смерті багатьох українців.
Повністю з господарського вжитку жорна вийшли лише в 60-их рр. ХХ ст. Але й після цього ще деякий час їх використовували у звичаєво-обрядовій сфері, зокрема, у весільному ритуалі приготування короваю. Для нього хоча б жменю пшеничного зерна мали розмолоти ручними жорнами,.
Фондова збірка НІЕЗ «Переяслав» нараховує невелику, 13 одиниць (9 – кам’яні, 4 – дерев’яні), але унікальну колекцію ручних жорен сер. ХІХ – 40-их рр. ХХ ст. Додатково у Заповіднику є окрема збірка жорен, які використовуються в інтерактивних заходах Заповідника для наочного демонстрування принципу роботи цього млинарського знаряддя. Кожен відвідувач має змогу власноруч виготовити певну кількість борошна.
