Легенда про «Білгородський кисіль». Літописна криниця.

Давньоруське місто Білгород було могутнім форпостом на шляху до Києва. Під його стінами не раз відбувались бої, які вирішували долю столиці Київської держави. У X ст. найбільш небезпечними були набіги печенігів – орд кочових племен тюркського походження, які прийшли зі сходу і оселились в причорноморських степах.

Один із епізодів тривалої боротьби з печенігами відбитий у легенді про "Білгородський кисіль", записаний у літописі під 997 роком. У ній розповідається, як печеніги, скориставшись відсутністю Володимира Святославича з військом, обложили Білгород:

"А був же один старець, [який] не був на вічі тому, [і] він запитував: "Задля чого вчинили віче люди? " І сказали йому, що завтра хотять люди здатися печенігам. Це ж почувши, він послав [посланця] по старійшин городських і сказав їм: "Чув я, що ви хочете здатися печенігам? " А вони сказали: "Не видержать люди голоду". І мовив він їм: "Послухайте мене. Не здавайтеся ще три дні, а що я вам звелю — те зробіте". І вони ото раді [були] і обіцялися послухатись. І звелів він тоді їм зробити бовтанку, з якої варять кисіль, і сказав викопати колодязь і вставити туди кадіб, наливши в кадіб бовтанки. І звелів він викопати другий колодязь і вставити туди другий кадіб, і сказав їм шукати і наливати туди меду. А назавтра звелів він послати по печенігів.

І прийшли вони в город, і сказали їм люди: «Пощо ви губите себе, коли ви не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, що ви можете зробити нам? Адже ми маємо споживок од землі. Якщо ж не вірите,— то подивіться своїми очима».

І привели їх до колодязя, де ото [була] бовтанка, і зачерпнули відром, [і] лили в гладишки, і варили перед ними. А коли зварили перед ними кисіль, то, узявши їх, привели [їх] до другого колодязя і зачерпнули сити. І стали [городяни] їсти спершу самі, а потім і печеніги. І здивувалися вони.

Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисіль, і їли князі печенізькі, і здивувалися. І, забравши заложників своїх, а тих пустивши, знялися вони од города і до себе пішли".

В результаті археологічних досліджень під керівництвом видатного українського археолога Вікентія Хвойки, було знайдено давньоруську криницю із дубовим зрубом. Криниця, глибиною 15 метрів, мала діаметр 9 метрів, але вже починаючи з глибини 8 метрів, в центрі криниці був вбудований зруб квадратної форми (3,1х3,1 м.), міцно складений з товстих дубових брусів, який йшов в глиб землі. Колодязь був завалений обгорілими частинами колод та дошок, що раніше були верхніми частинами його конструкції. 

Достовірно не відомо де знаходяться літописні колодязі і чи були вони взагалі. Можливо, один з них і було розкопано Вікєнтієм Хвойкою. Але існує чудова легенда, яка показує хоробрість та хитрість наших предків, які знаходили нестандартні рішення задля оборони своєї землі.

Пам’ятний знак та «Літописну криницю» відкрили в 2001 році.